8 Sep, 2021
Дивовижна історія трьох братів

Уявіть собі традиційний серпневий день. Саме у так почалась історія трьох братиків – Альоші, Гліба та Діми, які досить довго була мешканцями нашого Центру допомоги “Місто щасливих дітей”.

Спекотним серпневим днем 2016 року до служби у справах дітей надійшло повідомлення, що в будинку близько Києва вже 3 дні без нагляду дорослих перебуває троє маленьких хлопчиків. В той день, коли служба приїхала за адресою, співробітники жахнулися: на вулиці спека, в будинку страшенний сморід, діти брудні, злякані, голодні. Бо у помешканні не було ані крихти чогось їстівного. Це було схоже на картину трьох здичавілих цуценят, які порпаються на смітнику в пошуках їжі чи забави. Вони ні в чому не винні, але пройти повз неможливо. Їх ніхто не мив, а в туалет вони ходили деінде. Можете уявити, який сморід стояв в будинку! Крім того, їх мову було зрозуміти надзвичайно складно. Педагогічна занедбаність, повне ігнорування факту самого їх існування та порушення мовлення їх маже перетворили на звірят.

При цьому у дітей були тато, мама, бабусі. Але ніхто навіть думки не мав навідатися до хлопчиків. Про них просто всі ЗАБУЛИ не лише на ці три дні.

Льоші на той час було 6 років, Глібу 5, а Дімі не було і 3-х років. Спочатку вони потрапили до лікарні, потім перемістилися до притулку і в жовтні 2016 року діти були переведені до нашого Центру допомоги.

Їх маму в далекому 2010 році вже позбавляли батьківських прав щодо двох доньок. Старша дівчинка пішла під опіку родичів, друга – усиновлена. Горе-мати вже знала, як бути розлучення з власними дітьми. Але вийти з алкогольної круговерті вона не могла. Поступово жінка все більше втрачала зв’язок зі світом. В короткі проміжки надії вона знову народжувала і впадала у забуття. Самотність її не бентежила, материнські почуття проявляти так і не навчилася. Вона продовжувала пити й нехтувати будь-якими інтересами своїх дітей.

Лише на четвертий день після вилучення батьки звернулися у службу у справах дітей, щоб повідомити про зникнення “синочків”. Це могло б бути 7 днів повного голоду. І це 21 сторіччя, і це столиця України.

Не виключено, що за цей час вони могли б просто померти як би не служба.

Батьки жодного разу протягом 2 років проживання дітей в Центрі не відвідали. А суд щодо позбавлення їх батьківських прав проходив також без їх участі.

Це було повне виключення і заперечення, що них є діти. Як? Як можна було так запустити власних дітей? Чому не віддала їх раніше? Чому народила ще?

Всі ці питання не давали спокою всім працівникам Центру допомоги. Адже ступінь дефекту була катастрофічною. Цього можна було уникнути як би у батьків було хоч трохи чутливості.

Іноді до них приходила тільки бабуся (мати батька). Вона завжди переймалась за дітей, але допомогти особливо нічим не могла. Але про повну опіку розмова не йшла через відсутність необхідних житлово-побутових умов, щоб забезпечити хлопцям нормальне життя. Раніше вона іноді на декілька місяців забирала до себе, щоб прогодувати.

Тим часом наші веселуни зростали й поступово відновлювали свої сили. Хоча і ціною неймовірних зусиль спеціалістів Центру. Спільно з ними прожито дуже багато їх важливих життєвих ситуацій. Діти хоч і не згадували про тата і маму, але процес позбавлення батьківських прав все одно це втрата своєї ідентичності. Спеціалісти Центру допомоги кожного дня працювали з братиками, допомагали їм впоратись з цими емоціями, розпізнавати свої бажання і банально вчили їх говорити. Травмою було те, що єдина рідна людина – їх бабуся, немає можливості постійно приходити провідувати їх в Центрі та забрати до себе. Для дітей це теж була трагедія.

Пізніше діти завдяки Центру навіть змогли піти в школу, почали вчитись, розвиватись, відвідувати творчі майстри класи, займатись спортом, знайшли собі друзів, засвоїли правила співіснування.

Соціальна служба разом з нашими спеціалістами довго шукали Альоші, Глібу та Дімі родину в Україні. Дуже важко знайти охочих всиновити відразу трьох діток, у яких ще є питання зі здоров’ям та розвитком. Тут потрібні були люди, які приймуть їх всіх трьох такими, які вони є. Дімка завжди усміхнений, але він найважче проходив психологічну реабілітацію. Гліб мовчазний та дуже добрий хлопчик. Льоша був за старшого і завжди стояв горою за братів, іноді його активність могла лякати. Ми сприймали та любили хлопців такими, якими вони є і бажали, щоб знайшлась саме така родина, яка їх полюбить всіх трьох.

І ось з соціальної служби поступив дзвінок, що є родина, яка мріє всиновити наших братиків. Родина дипломатів з закордону, які так давно проходили всі перевірки в Україні і їм надали дозвіл.

Почався процес знайомства. Це завжди надважлива справа у стосунках між потенційними опікунами та дітками, протягом якої завжди присутні працівники соціальної служби, психологи. Адже дуже важливо, щоб рішення про влаштування нової родини повинно бути з двох сторін, діти повинні хотіти, щоб всиновлювачі стали новими батьками.

Це були дивовижні зустрічі, про які ми згадуємо з посмішкою на обличчі. Адже потенційні батьки не дуже розмовляли українською мовою, а хлопчики англійською. Але буває така магія, коли слова не потрібні. Від усиновлювачів йшло таке тепло, така любов, що всі й все розуміли. Діти відчули себе найбажанішими на землі й з задоволенням почали просити навчити їх англійської мови. Йшли місяці, тривав процес документального оформлення, проводились зустрічі, діти розквітали на очах. Всі були в очікуванні.

І ось нарешті. Три роки тому діти потрапили в нову родину. Щасливу, чудову, дбайливу. Родина, яка їх дуже любить, надає їм стільки уваги, скільки вони не мали з рідними батьками.

Нові батьки багато подорожують по роботі й діти завжди поруч. Для них це нереальні можливості! Вони в ідеалі вивчали мову, ходять до гарної школи, займаються спортом і всіляко розвиваються.

Діти з батьками постійно на зв’язку зі співробітниками Центру допомоги та завжди відправляють фотозвіти з нових місць, де вони побували.

Вони щасливі, їх очі світяться.

Таких історій у нас більше півтисячі. Адже за 13 років роботи нашого Центру допомоги “Місто щасливих дітей” через наші стіні пройшли 596 дітей, які отримали найкращий шанс на щасливе дитинство та майбутнє. Ми щасливі працювати заради дітей, для дітей. І ми вдячні всім, хто підтримує нашу діяльність.

array(4) { [0]=> string(58) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-3.jpg" [1]=> int(533) [2]=> int(800) [3]=> bool(false) } array(1) { ["изображение"]=> int(108931) }
array(4) { [0]=> string(58) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-2.jpg" [1]=> int(562) [2]=> int(800) [3]=> bool(false) } array(1) { ["изображение"]=> int(108930) }
array(4) { [0]=> string(58) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-1.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(640) [3]=> bool(false) } array(1) { ["изображение"]=> int(108929) }
array(4) { [0]=> string(58) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-4.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(480) [3]=> bool(false) } array(1) { ["изображение"]=> int(108932) }
array(4) { [0]=> string(68) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-10-768x1024.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(853) [3]=> bool(true) } array(1) { ["изображение"]=> int(108938) }
array(4) { [0]=> string(67) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-9-769x1024.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(852) [3]=> bool(true) } array(1) { ["изображение"]=> int(108937) }
array(4) { [0]=> string(67) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-8-1024x768.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(480) [3]=> bool(true) } array(1) { ["изображение"]=> int(108936) }
array(4) { [0]=> string(67) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-7-1024x768.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(480) [3]=> bool(true) } array(1) { ["изображение"]=> int(108935) }
array(4) { [0]=> string(67) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-6-768x1024.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(853) [3]=> bool(true) } array(1) { ["изображение"]=> int(108934) }
array(4) { [0]=> string(58) "https://mistoditey.org/wp-content/uploads/2021/09/08-5.jpg" [1]=> int(640) [2]=> int(480) [3]=> bool(false) } array(1) { ["изображение"]=> int(108933) }