10 Feb, 2017
Записки психолога

Привіт, друзі! Робота нашого Центру – це не завжди сміх та радість. Ми працюємо з травмою, з дітками, які пережили трагедію, біль..

Наші психологи кожного дня працюють з малечами, допомагають їм знову вірити, знову любити дорослих, знову довіряти.

Далі без коментарів одна із записок психолога Ірини Цилуйко:

“Коридори спорожнілої душі знову наповнені. Лізі “вже” чи “лише” дванадцять, а вона встигла втратити сім’ю, довіру до дорослих і до цього світу… Тепер, її життя поділилося на дві частини – життя до Центру і після. Сьогодні, Ліза улюблена дочка, її люблять і цінять, радіють, що вона є, а дівчинка відкриває себе і своє серце для інших, вчиться будувати відносини, і, найважливіше, довіряти.

Потрапивши до Центру, Ліза вміло підлаштувалася під ситуацію і оточення. Основне правило її життя : “хочеш вижити – дружи!”. І вона швидко засвоїла, прийняла і чесно виконувала це правило – брала те, що дають, розділяла думку інших. Вона знала як ВИЖИТИ, однак не знала, що таке ЖИТИ, хотіти, мріяти..

День за днем, Ліза пізнавала себе і про себе, наприклад, що любить рожевий колір і джинси, обожнює яблука і терпіти не може апельсини. Вам здається, що це банальні речі, але дівчинці було надзвичайно важко навчитися робити вибір, адже її ніколи і ніхто не запитував, чого ж вона хоче!

Шлях, довжиною в рік, був звивистим…Спочатку Ліза була загадкою, її перфектна поведінка насторожувала…Ми чекали, спостерігали і ПРИЙМАЛИ її. Поступово Ліза зрозуміла, що вона ще буде перебувати в Центрі деякий час і почала проявляти характер і поведінку, показувати себе і свої сторони. Зміни поведінки були для нас шляхом до довіри. Дівчинка почала гостро реагувати на невдачі в справах, на правила і прохання вихователя, її улюблена поза “голова в пісок” – так ми її прозвали, бо вона скручувалась, сидячи в позі ембріона і ховала голову між колінцями, пропускаючи волосся в низ. Так вона ховалась від світу та відносин. Плакати – значить проявляти слабкість, так і для чого, якщо це їй ніколи не допомагало?

Я вірю в кожну дитину, в те, що вона хоче жити, рости та розвиватися. Я вірю в те, що кожен здатен змінитися і жити інакше. Я і в неї вірила, і не дарма…

Перший крок Лізи на зустріч дорослому я запам’ятаю назавжди я тоді їй розказувала про її цінність, про її важливість і попросила зробити крок на зустріч до мене: “допоможи мені тобі допомогти!”, а Ліза сиділа недвижно, а я чекала. Це було так трепетно і так обережно…Спочатку вона опустила ноги і підсунулась до мене ближче, я змогла її обійняти, мої руки ніжно її гладили, Ліза вперше гірко заплакала, в мене на грудях. В цей момент відкрились двері серця і пішло тепло…”

Нехай всі діти будуть щасливими.